Національний ТУ «Дніпровська політехніка» — відповідність Часу
            Новини кафедри та університету
25.01.2017

Одна з кращих моновистав Дніпра - на сцені Українсько-американського ліцею НГУ

В Українсько-американському ліцеї НГУ показали моновиставу Дніпропетровського академічного українського музично-драматичного театру ім. Т. Шевченка "Повернення до раю". Режисер-постановник і виконавець - провідний майстер сцени Вілен Головко представив ліцеїстам постановку на основі щоденників Тараса Шевченка та його поезій.


Свій погляд на виставу "Повернення до раю" виспловила у рецензії письменниця і поетеса, співробітник Центру культури української мови ім. О. Гончара НГУ Леся Степовичка:

Виставу присвячено цікавому і щасливому періоду в житті Тараса Шевченка - звільненню із заслання, хоча йому передувало майже піврічне, сповнене мук, очікування належної документації для виходу з неволі.


Пригадаймо, з якими труднощами це все відбувалося. Друзі Шевченка давно клопоталися про його звільнення, однак тільки в 1857-му, через два роки після смерті імператора Миколи I, клопотання увінчалися успіхом, і поета мали б вже звільнити із заслання. Коли стало відомо про майбутнє звільнення Тараса Шевченка від солдатчини, фельдфебель І лінійного батальйону Окремого оренбурзького корпусу Мусій Анакієв дав йому змогу проводити вільний від служби час на свій розсуд. Довідавшись про звільнення, Шевченко наново переробляє написану ще 1847-го поему «Москалева криниця», а також починає вести російською мовою «Щоденник» («Журнал», з 12 червня 1857-го по 13 липня 1858 року). 


Вілен Головко виразно читає тарасовий «Журнал», і через читання щоденників знаменно актуалізує постать великого Кобзаря, який постає перед нами не як забронзовілий пам’ятник, а як Тарас Григорович, жива, смертна, людина, якій усе людське не байдуже. Після читання щоденника (російськомовного в оригіналі), Вілен Головко щоразу читає вірші українською. Читає природно, не завиваючи, без того надриву, яким грішили майже усі актори радянської доби, а деякі йдосі переігрують, відштовхуючи глядача фальшивим фанатизмом і дешевим пафосом. 

Свобода не буває абсолютною – хтось та слідкує за людиною в соціумі. А тим паче за опальним Шевченком, нагляд за яким не знято навіть після того, як 10-річний термін солдатчини відбуто. Актору і режисеру Вілену Головку вдається донести до нас один із головних посилів цієї вистави: муштра, несвобода нестерпні для творчої людини. Вони вбивають душу. 


Звільнений Тарас Шевченко у Вілена Головка – сангвінік, в якому кров грає, поет - невиправний оптиміст. Період життя у поета і справді радісний, отже, він веселий, і прагне якомога скоріше і повніше насолодитися волею. Вписатися в культурне життя тих пунктів, міст Росії, в яких йому предписано зупинятися. Відвідує театр, зустрічається зі Щепкіним, захоплюється молодою актрисою Пеуновою, розчаровується в ній, страждає. Його серце працює на повну силу. В щоденнику він весело описує, нібито має обдурити поліцейського і лікаря, зробитися нездоровим, щоб його не чіпали. Щоб швидше потрапити в Санкт-Петербург. Бідний Тарас Григорович! Невже хтось із читачів його щоденника може повірити в цю браваду? Для мене вона означає¸ що Шевченко був надзвичайно сильною людиною. Він хотів перехитрити біду, він сам собі не признавався, а тим паче тим, хто може, читатиме колись його записи, як він заслаб, нездужав, яке підірване було його здоров’я. Він грає молодість, грає силу, перед іншими і перед собою, як грає їх і Вілен Головко. А між тим жити поетові залишалося якісь три–чотири роки. Невже поет не відчував наближення рокової години? Напевне, відчував, але хотів жити, «поставлю хату і кімнату», оженитися «хоч на чортовій сестрі». 

Такий образ в потрактуванні В. Головка є не зовсім типовим. Традиційно Шевченка зображають після заслання вже старим і зломленим. Він стогне,скаржиться, незадо-волений життям. Тільки не у Вілена Головка. Тут він людяний, життєрадісний, сповнений любові до пригод, людей. По-своєму цікаве прочитання образу.
 

Це майже умовний театр. Майже за Брехтом. Декорацій мінімум. Зовнішньої подібності – ні краплі. Ні бороди, ні вус, ні кожуха з шапкою. Великий ризик. Тим більша вимога до гри, міміки, вірно мовленого слова. Динамічне обличчя актора багате мінливою мімікою, реагує на голос за екраном. 

Оформлення і музичний супровід здійснено Віленом Головком. Гарний спів чоловічий! І жіночий теж - аж душу забирає. Назва вистави - геніальна! А Заповіт у фіналі В. Головко читає з великим почуттям, велично. І сльози на очах у розчулених глядачів з’являються від передчуття непоправної втрати. 

Я розпитала Вілена Романовича: 

- Як Ви надумали взяти цей хвилюючий період із життя Шевченка – повернення до раю? Ніби-то ювілей уже минув. Та його художнє відлуння, осмислення, переживання, на щастя, триває? 

- Я виріс у селі Межиріччі Канівського р-ну, де бував сам Тарас Шевченко і де його поховано. Власне, наше село лежить в двадцяти кілометрах від могили Кобзаря. На цій могилі я бував,може, й сотню разів, а, може, й більше. За 8 років навчання у середній школі нас возили щороку кілька разів на Шевченківські дні народження і дні пам’яті – у березні і травні. Протягом чотирьох років я навчався у Каневі в культурно-освітньому училищі, природно, ми відвідували Чернечу гору. У 1964 році я долучився вже як артист до святкування 150-річчя народження Тараса Шевченка, грав на домрі в збірному оркестрі народних інструментів. Ми акомпанували співочій двохтисячній хоровій академії, стояли на естакаді, збудованій спеціально для артистів цього свята. Напередодні велися великі приготування, влада чекала гостей з усього Союзу та з-за кордону, ремонтувала дороги і деякі будинки. Пригадую, тоді в народі говорили: «Спасибі Тарасу за шифер і трасу».
Окрім того я включив Шевченка в програму читання віршів, і читаю його все життя. Тому поезію його знаю добре. Тож мене на цей раз цікавив Тарас Шевченко не тільки як поет, але і як людина, я задумав таку виставу, і мені хотілося знайти ще й його думки, висловлені поза віршами. Я знайшов їх у листах і у щоденнику, який Тарас Григорович вів протягом 13 місяців: з 12 червня (июня) 1857 р. по 13 липня (июля) 1858 р. Я вибрав 45 днів із приблизно 300 записів і вибрав деякі фрагменти із листів. Із цього оригінального матеріалу склався сценарій моєї моно-вистави. 

- Нагадайте, будь-ласка, глядачеві, що це за город, на якому перебуває поет, і скніє, і творчо працює, і пише свій щоденник «на огороді». 

- Залюбки розповім. У 1850 р. всю роту із 150 осіб провезли через Гурьєв і в очікувані пароплава Тарас знайшов вербову палицю, яка служила йому в дорозі. Приїхав в Ново-Петрівське укріплення і потрапив на солдатський город. А там жодного дерева. Глядючи на вербову паличку, він встромив її у землю, поливав,доглядав. Виросло в пустелі дерево. Він став садівником. 

1853 р. за планом Шевченка і «по личной заинтересованности коменданта укрепления Уськова Ираклия Александровича» закладено сад. І в цьому садочку було збудовано літній будиночок для родини коменданта і невелика землянка під інвентар, яка й стала улюбленим місцем для Шевченка під час писання його щоденника. 


- Що для Вас є ключовим у розумінні генія Шевченка як громадського діяча? 

- Тарас ненавидів кріпосне право і до глибини свого зболеного серця переймався долею зганьбленого народу. Мало хто знає, що написано на могильній плиті Тараса Шевченка у Каневі. Нагадаю. Взято його запис від 28.08.1857р.:«Великий Фултон, великий Уатт – ваше молодое, не по дням, а по часам растущее дитя, в скором времен пожрет кнуты, престолы, троны. А дипломатами и помещиками только закусит. Побалуется как школьник леденцом. То, что начали энциклопедисты во Франции, то завершит на всей нашей планете ваше коллосальное и гениальное дитя. Мое пророчество несомненно». Що означають ці слова? Що людина,оснащена технікою і новими знаннями, вже не зможе бути рабом і працювати під нагайкою і окриком. Цими словами Шевченко вітав прогресс, розпочатий Фултоном, винахідником пароходу (на якому, до речі, плив практично місяць Шевченко). І вітав Уатта який винайшов парову машину, тобто, поїзд.

Резюме: 
Вистава «Повернення до раю» - це нова сторінка, наступний, вищий щабель у творчості відомого й популярного артиста. На мій погляд, це одна з найкращих ролей Вілена Головка, і найкраща робота його як режисера-постановника. Це безперечний творчий успіх, якому дніпропетровський глядач радіє, і дякує за отриману естетичну насолоду. Браво, Маестро Вілен Головко! 

Леся СТЕПОВИЧКА

Фото відеостудії "Юність" НГУ

До списку



Сервіси

Розклад

Соціальні мережі

Facebook
YouTube

Інформаційне партнерство

Прес-центр
Закон про вищу освіту
© 2006-2024 Інформація про сайт